І знову ця знайома стежка в полі Петля, в’юнить до рідного села, Що маячать ген-ген на видноколі, Тут народивсь, тут молодість пройшла. І серце в грудях трепетно заб’ється, І сум, і радість болем забринить. Душа моя немов з-за граток рветься І пташкою в гніздо своє летить. І хочу я душею притулитись, І зором обійняти все довкіл, І серцем спраглим із тобою злитись, І буть корисним, доки стачить сил. Село моє, для мене ти єдине, Як мати рідна, як саме життя, Як хліб землі, як пісня лебедина – Не стань тебе – впаду у небуття. Автор: Віктор Геращенко